Туман. Захоплююча фото-подорож на сході сонця

Колись давно я ходила на курси фотографії, де почула, що є один момент за 15 хвилин до сходу сонця, коли небо грає всіма кольорами, та його дуже важко спіймати. Це явище настільки рідкісне і красиве, як цвіт папороті.

Мені захотілось спробувати. Та вийшло все далеко не з першого разу. Щоб побачити той дивний момент, треба було за 15 хвилин до сходу вже бути на місці. Першого разу я прокинулась вже в момент сходу сонця, а ще ж треба було дійти на поле. Я не встигла.

Вдруге, я прокинулася раніше, але поки дійшла до півдороги вже сонце встало... Знов облом, який змусив мене точно порахувала наскільки раніше треба встати, скільки хвилин на дорогу і скільки на збори. Отже, наступного дня прокинулась я в 4-30 і по своїм підрахункам встигала.

Та на вулиці ще було зовсім темно, вилазити з-під ковдри в холодну кімнату ніяк не хотілось, а виходити з дому тим більше і взагалі ця ідея здалась не такою вже й хорошою. Я піддалась ліні, а потім весь день мене мучила совість.

Наступного дня я встала не роздумуючи, швидко зібралась і вийшла з хати. Вибратись самій з дому вночі досить неприємно, навіть страшно. Це абсолютно не те ж саме, що повертатись вночі додому. Всю дорогу я вагалась чи не зарано вийшла, а коли наблизилась до кінця вулиці - побачила як край неба сіріє.

Стало тривожно, чи встигну я до того як сонце зовсім вийде і ці славнозвісні кольори з’являться на небі. І чи взагалі я їх побачу, чи розпізнаю... На щастя, йти було не далеко, всього перейти через шосе і вийти на поле.

Світало досить швидко. На полі розлігся густий туман. Він то посилювався, то зникав широкими пластами. Повітря було холодне і надзвичайно свіже! Я дихала вологістю. Навколо пахло травами й надто свіжою холодною землею...

Я почала знімати небо, туман, не вірячи в хороші кадри, просто знімала, бо я вже прийшла сюди... Нічого особливого не вгледіла, просто небо світліло на одному краю поля. в цей момент дещо привернуло мою увагу більше, ніж очікувані кольори. Це звук!

Він був легкий, тихий, ритмічний - схожий на стук металевих предметів... я не могла його розпізнати і це мене лякало. В моїй карті пам’яті не було таких звуків. Я намагалась впізнати або вгадати що це. Звук наближався і одночасно був збоку від мене, але в густому тумані я нікого не бачила і... я не розуміла що це???

Тривога посилювалась, а здоровий глузд спростовував лякаючі здогадки, я все ще не знала що коїться. Було важко не думати і не слухати, лише робити кадри,

бо якраз небо почало рожевіти і я не мала права пропустити момент. Та цей дзенькіт поряд. Їй-бо, хтось знущається.

Я не могла зосередитись, я думала що це привид.., але ж я не вірю в привидів!? Це не логічно. Тим більше привиди бояться сонця, а ніч вже позаду. А може це маніяк?

От тепер мені стало себе по-справжньому шкода, та я подумала що в нашому районі ніколи не стається злочинів і заспокоїлась.., а звук наближався.

Це металеве ритмічне постукування, було близько... Лише туман знав хто це.

- І навіщо він/воно так постукує?, - думала я.

Хотілось побігти, але стояла на місці, притискаючи фотоапарат до себе, ніби він міг мене врятувати.

Небо вже набирало насиченого червоного кольору. Туман підіймався шарами над землею, залишаючи під собою мокру траву. А по стежці серед туману прямо до мене йшов дядько з велосипедом, відром і коровою.

Я стояла як вкопана. А потім почала фотографувати. Я хотіла зберегти всю цю сюрреалістичну картину, щоб передивитись вдома і переконатись,

що це не сон, не марево. І мені було трохи незручно знімати їх без дозволу.

Та вони спокійно йшли, не звертаючи ні на кого уваги... корова дивилась вниз і смиренно йшла на поле пастись. Дядько вів в руках велосипед, а його відро стукало об раму чи що там.. я навіть подумала, що то дзвоник на шиї в корови був?.. але це банальне відро. Все просто.

Вони йшли повз мене, а я фотографувала їх і, здається, вони не були проти. Мабуть, я виглядала зранку на полі з фотіком більш дивно, ніж чоловік вівший на поле корівку пастись. Такі зустрічі теж бувають. Це було несподівано і красиво.

Сонце вже помітно підскочило і небо розчервонілось на всю потужність. Я зробила декілька кадрів їм вслід. Туман швидко щезав. Сонце зійшло і настав день, звичайний день як завжди... Просто поле навколо, роса на траві швидко висихала,

співали півні, почали гавкати собаки. Люди прокидались і порали худобу.

А я пішла додому.

© Маєвська Юлія, 2017